«Мене хотіли вивезти в холодильнику, але виїхав у дивані». Український військовий про порятунок з російської окупації

Восени 2022 року він зі ще двома побратимами понад місяць ховався в погребі мешканців окупованого росіянами села Правдине на Херсонщині. Потім ще понад місяць — у райцентрі Білозерка, який звільнили разом з усім правобережжям Херсонської області 11 листопада 2022 року. 

Але найсильніше вражає у його спогадах розповідь, як селяни перевозили їх з одного сховку в інший через 6 російських блокпостів.

На початку великої війни Артему було 23 роки, тож мобілізації він не підлягав. Коли ж хотів записатися добровольцем до лав ЗСУ, спочатку йому відмовили — не мав військового досвіду. 

Зрештою, у червні 2022 року його погодилися взяти за умови, що хлопець підпише трирічний контракт. Після місяця військових навчань у Британії потрапив до Одеської 28 окремої механізованої бригади, яка наприкінці літа отримала завдання на контрнаступ на Херсонщині.

«Я б не сказав, що ми були підготовлені, бо підготуватися за місяць навіть у Британії неможливо. Ми ще навіть не були під обстрілами, ще не розуміли, що це таке», — згадує Артем. 

28 серпня його підрозділу дали завдання групуватися біля села Степова Долина і на ранок готуватися до штурму в напрямку найближчого окупованого села Правдине. 

На світанку військові намотали на себе кольоровий скотч для розпізнавання і після роботи артилерії по ворогу пішли на штурм. 

Артем отримав поранення щойно вони почали рух у бік села. Працювала ворожа артилерія і осколок пробив шолом. Йому кричали вистрибувати з БМП та повертатися. Але хлопець не послухав, бо поруч на «броні» їхав його друг, якого Артем не хотів залишати. Цей друг потім загине в цій битві. 

Українським силам відвоювати Правдине тоді не вдалося. На думку Артема, росіяни, ймовірно, мали розвідувальні дані про запланований штурм. 

«Коли ми підійшли до самого Правдиного, росіяни вже відійшли за село. Вони чекали, коли ми зайдемо, щоб закрити нас у кільце». 

Поранений Артем чекав на краю Правдиного на евакуацію разом з удвічі старшим співслужбовцем Сергієм, якого контузило під час бою. Згодом вони зрозуміли, що опинилися за спиною ворога в оточенні, а їхня бригада вже вийшла з села. 

Як пішли на контакт із місцевим

Сергій з Артемом знайшли порожню хату з вибитим вікном, куди залізли в пошуках їжі та ліків. Зрештою, десь потрібно було і сховатися від росіян. Військові розуміли, що довго тут не протягнуть — знайшли лише гречку, сухарі та воду, а також протерміновані медикаменти. 

«Сергій потім мені зізнався: думав, що довго я жити не буду. Мовляв, доживаю тільки на адреналіні, бо на голові була кривава маса». 

На другий день із вікна вони побачили чоловіка, який прийшов у цей двір годувати собаку. Вони не наважилися до нього заговорити, бо боялися, що він співпрацює з росіянами та видасть їх. Але ще через день зрозуміли, що треба ризикнути, адже Артему без медичної допомоги загрожувало зараження крові. Тож коли незнайомець знову прийшов годувати собак, Сергій пошепки покликав його: «Мужик!». 

Той перелякався, та все ж підійшов. Незнайомцем виявився мешканець цієї ж вулиці — 56-річний Олег Білий, який доглядав за домашніми тваринами людей, що виїхали. 

Олег пояснив бійцям, що зараз вони не зможуть вибратися з оточення, бо всіх місцевих чоловіків росіяни знають у лице. І навіть якщо вони переодягнуться в цивільне, їх швидко розпізнають як нетутешніх. Він попередив, що росіяни після контрнаступу перевіряють усі хати та шукають, чи бува, десь хтось з українських військових не ховається.

Олег запропонував дочекатися пізнього вечора та спробувати непомітно перейти до нього додому через кілька хат і заховатися в його погребі. Чоловік ошелешив Сергія й Артема зізнанням: «У мене там уже є один з наших». 

У день невдалого контрнаступу Олег біля своєї хати на дорозі побачив пораненого в руку 23-річного Женю. Він завів його до літньої кухні та побіг городами до сільської медсестри Люди з проханням допомогти пораненому. Та погодилася лише за умови, що це точно український, а не російський солдат. 

Йти знову до Олега, коли там з'явилися ще два військових, вона боялася. Будь-які пересування по селу викликали підозри в росіян та в поодиноких сусідів, які з ними співпрацювали. 

Тому жінка щодня передавала медикаменти та їжу через Олега. 

Крім неї, сумки з готовими стравами передавала й решта сім’ї Олега: дружина Софія та дві падчерки — дочки Софії від першого шлюбу. Вони на той момент проживали трохи далі від обстрілів, у райцентрі Білозерка. Олег через день їздив до них за передачами, які на світанку та ввечері спускав у підвал.

Вхід у підвал був із вулиці, над якою час від часу літали ворожі дрони, важливо було залишатися непоміченим.

Візити росіян і «кадирівців» у двір зі сховком

Одного разу, коли Олег поїхав до рідних за торбами з їжею, на подвір'я до його хати прийшли росіяни. 

«Постукали раз, постукали другий. Потім вибили двері (хвіртку — ред), походили біля гусей, курей. Врешті забрали два велосипеди й пішли», — розповідає Артем про побачене через щілину. 

Чоловіків врятувало, що тоді у дворі ще цвіли осінні квіти. Вони фактичного ховали від стороннього ока вхід у підвал. 

Вдруге на подвір'я родини Білих із перевіркою наглянуло аж 17 «кадирівців». Це сталося 17 вересня після повторного контрнаступу українських збройних сил, знову невдалого. 

З хати до хати «кадирівці» шукали, чи бува, не сховалися десь українські військові. 

За день до цього дружина Олега, Софія, саме приїхала навідати своє господарство в Правдине, а Олег навпаки поїхав у Білозерку. Додому назад на блокпості росіяни його не впустили — мовляв, тривають бої. 

Налякана вже раніше сильними обстрілами Софія, пережила знову шок. З криками «Укроп єсть?!» бойовики вистрілили по вікнах і дверях її будинку. Але жінка не розгубилася. 

Щоб відвернути їхню увагу від обшуків, вона прямо на подвір'ї зімітувала втрату свідомості. Це допомогло: вони пішли геть. 

«У мене була паніка. Хоч це тривало хвилин п’ять, за цей час у голові промайнуло чи не все життя. Я думав, що я робив не так у цьому житті, чим заслужив, що зараз я тут», — пригадує Артем.

Як виживали в підвалі, де «щодня ставало менше простору»

У перші дні в погребі чоловіки жили в очікуванні, що українські війська повернуться в село вибивати ворога. Коли зрозуміли, що застрягли під землею надовго, — попросили Олега принести їм книжки.

Також господар заряджав їхні телефони. Зв'язку хоч і не було, але розважали себе іграми. 

Найважче Артему було вночі: «Сергій і Женя дуже хропіли. Женя ще й міг кричати уві сні, коли щось снилось. А через дорогу від нас у будинку сиділи росіяни. Якщо вони б почули цей храп, питань до Олега було б багато. Тож мені доводилось не спати — будити хлопців, коли ті хропіли чи кричали». 

Чим далі, тим витримувати безвилазне життя у підвалі ставало морально важче. 

«Коли Олег передавав нам новини, що наших витісняють, це було дуже важко. Здавалось, що стіни підвалу на тебе тиснуть все сильніше і сильніше, з кожним днем залишається дедалі менше простору. 

Ми жартували один з одним, щоб не здуріти. Казали: “Іди погуляй!” — це означало вилізти на драбину та крізь щілини подивитися на природу, на небо. Це якраз були дні, коли сонце світило, все цвіло, було красиво, що капець».

План втечі з села в дивані та з чужими документами

У перший тиждень жовтня Олег знову прийшов до хлопців із поганими новинами: росіяни наказали йому виселитися з будинку! Мовляв, на цьому краю села треба розмістити підкріплення російських військ. Тоді Олег попередив чоловіків, що їх доведеться звідси вивезти.

Дружина Олега в цей час знову була вдома. Цілу ніч вона не спала в роздумах, як врятувати Артема, Женю та Сергія. Розуміла, що якщо їх знайдуть, то розстріляють і її з чоловіком. 

Куди везти вони придумали одразу. У райцентрі Білозерка, ближче до Херсона, орендувала будинок їхня дочка. Місто хоч і було під окупацією, але через більшу відстань від фронту там не було таких прискіпливих перевірок. 

Та як провезти трьох немісцевих чоловіків у Білозерку повз 6 російських блокпостів? 

Софія серед ночі розбудила чоловіка та радісно повідомила, що нарешті вигадала план. 

Худорлявого та найменшого по росту Женю запропонувала вивезти всередині складеного дивана. Артема — у холодильнику, знявши гуму з дверцят, аби туди заходило повітря. А найстаршого Сергія — під чужими документами на пасажирському місці в авто. Для цього жінка запропонувала використати свідоцтво про народження її вже померлого першого чоловіка. На блокпостах можна було пояснити, що інші документи з фотографією згоріли під час обстрілів. 

У Софії також збереглися власні документи з колишнім прізвищем від першого шлюбу — тож росіянам вони з Сергієм мали представитись як подружня пара. 

А справжній її чоловік, Олег, мав виконувати роль водія, який просто допомагає цій родині з усім майном виїхати з села, яке сильно обстрілюють. 

Дорога в дивані через 6 російських блокпостів

Проте з самого початку план ледь не провалився. Коли Женя заліз у диван, який уже стояв на причепі машини, за лічені хвилини у нього почалася паніка. Він попросив його випустити.

Вирішили спробувати вмістити туди Артема. Зверху Софія закинула різне лахміття та 6 качок. Це на випадок, якщо Артем почне рухатися. Щоб пояснити росіянам, що це не звуки з дивану, а просто качки вовтузяться. 

У машину посадили Сергія. Його, зарослого за місяць у підвалі, одягли в лахміття, обприскали самогоном. Так він виглядав старшим за свої роки місцевим неохайним дідом. 

Рушаючи в дорогу, Артема гризли роздуми, чи доцільно виїжджати вглиб окупації. Думав: а якщо Правдине, біля якого знову поновились активні бої, найближчими днями звільнять, а він і далі залишатиметься на непідконтрольній території? 

«На першому і другому блокпостах росіяни з причепу знімали і гусей, і пральну машину. Розпитували: “Що тут у вас ще є, можливо, нам щось залишите?” Думав, як зараз ще запитають: “А що у вас у дивані?” — був би сюрприз».

Артем вирішив: якщо перші 3 з 6 блокпостів він проїде непоміченим, то далі навряд чи його знайдуть. 

«Чим далі в тил росіян, тим більше на блокпостах вони розхлябані. Мовляв, якби щось підозріле було, то виявили б раніше. Також допомогло, що вони всі Олега добре знали, бо він часто їздив і вивозив людей».

Сергій під виглядом старого діда з перегаром теж не викликав підозр. 

«Запах від нас після місяця у підвалі був не дуже приємний, а йому ще й до рук дали тухлі яйця. Той, хто документи перевіряв, відкрив двері, понюхав — далі спілкуватися не захотів». 

Операція з вивезення вдалася! Однак у Правдиному ще лишився чекати Женя. 

Софія з Олегом залишили Артема та Сергія у дочки й одразу повернулися назад. На блокпостах пояснювали, що їдуть за рештою речей додому. 

Повернулися до Жені вони вже з готовим новим планом — вивозитимуть його як сина. У Софії на руках було свідоцтво про народження її сина, який у Правдиному давно не живе. 

Наступного ранку Софія дала дуже схвильованому Жені аж 7 заспокійливих таблеток. І вже за півтори години вони були в Білозерці — план повністю спрацював. 

Ще місяць в окупації та нові перевірки росіян 

В окупованій Білозерці хоч і було безпечніше, від несподіваних візитів росіян ніхто застрахований не був. 

За кілька днів після переїзду раптово на подвір'я до дочки Софії, Світлани, зайшли росіяни. До них вийшов її чоловік — окупанти йому пояснили, що шукають своїх дезертирів. Найстарший військовий, Сергій, у цей момент гуляв поруч із собакою Світлани й удав, що він просто тутешній. До нього навіть не підійшли.

Артем був усередині будинку. На випадок раптових перевірок він мав ховатися у фальш-стіну на кухні. Втім, усі ризики врахувати не вдалося: слабким місцем виявився балакливий трирічний правнук Софії.

«Коли я туди застрибнув, він почав голосно питати, навіщо дядю Артема туди запхали. І ми злякалися, що він знову це запитає, але вже при росіянах, якщо ті зайдуть усередину». 

Проте росіяни оглянули лише подвір’я та підвал знадвору — і пішли геть. 

Скупчуватися в одному будинку великою родиною, ще й із трьома врятованими військовими, було небезпечно. Софія на іншому кінці міста знайшла будинок, куди забрала з собою Артема і Женю, яких називала своїми синами.

Там теж доводилося вигадувати на ходу різні сценарії. Оскільки до Софії інколи приходили її дві доньки, то сусіди поцікавились, скільки ж це в неї дітей. Жінка віджартовувалась, що сама вже й не пам'ятає, скільки їх має. А на здивування, що хлопці на неї зовсім не схожі, казала, що всі вони від різних чоловіків. 

Звільнення з окупації

«Ми бачили, що проходить контрнаступ і територія звільнення наближається до нас. Ми розуміли, що з дня на день це має статися (деокупація Білозерки — ред.). Але не було зрозуміло, чи звільнять з боями, чи без».

За день до звільнення Артем із Софією бачили російських військових, які прямували до крайньої багатоповерхівки Білозерки, щоб звідти перешкодити входу українських сил у місто. 

«Ми всю ніч перед звільненням не спали. Слідкували за новинами, де писали, що наші б’ють по Антонівському мосту. А це ж близько до нас, ми все чули. Постійно били й били». 

Вранці до їхнього будинку прийшла сусідка і радісно повідомила: росіян у місті вже немає. А в центрі висить український прапор. 

Артем пішов у місто оцінити ситуацію та побачив військових зі своєї бригади, тільки з іншого батальйону. Розповів коротко свою історію, але ті пояснили, що без вказівки зверху забрати його та побратимів не можуть. 

Вже наступного дня за Артемом, Женею та Сергієм приїхала делегація на чолі з капеланом 28 бригади. Зв'язок із командуванням вони тримали віддавна: ще коли сиділи в підвалі Правдиного написали в месенджерах повідомлення побратимам, що з ними сталося. Олег потім їхні телефони возив у Білозерку, щоб через Wi-Fi відправляти звістки з окупації. 

Що змінилося за рік

Після місяця госпіталю в Одесі, Артема знову повернули в гарячі точки фронту. Він воював і на Бахмутському напрямку. 

У грудні 2023 року ми з ним зустрілися в Києві, де він проходив лікування в психоневрологічному диспансері. 

«Я вже і фізично, і морально виснажений», — зізнається 25-річний воїн, якого направили на лікування після нервового зриву на позиціях. 

У нього також є давні проблеми зі спиною, через які в мирний час він взагалі не був би придатним до служби. 

Артем мріє звільнитися, хоча б пів року перепочити. Але каже, що через підписаний трирічний контракт із ЗСУ це зробити буде вкрай важко. 

Наразі військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним.

«Де було важче — під Бахмутом чи ховатися в окупації? Війна — це взагалі важко, коли ти постійно під обстрілами та коли на тебе ще морально тиснуть, що ти маєш виконати наказ, а фізично чи морально ти вже не можеш цього зробити». 

Він сподівається, що частково на фронт прийде заміна з новомобілізованих. До речі, їхній рятувальник Олег Білий з Правдиного після звільнення села добровільно мобілізувався. Хоча йому вже й 57 років.    

Мар'яна П'єцух

  Джерело   Hromadske.ua